Розвиток української суспільно-економічної думки у період кінця XIX — початку XX ст. відзначається різнома¬нітністю течій і напрямів, багатством економічних ідей та визначними здобутками, що не тільки піднесли її у ці ро¬ки на рівень світової, передусім західноєвропейської, еко¬номічної науки, а й вагомо збагатили останню.

Плідні економічні ідеї та наукові розробки того часу втілені у творчій спадщині вчених-економістів як Східної України, що входила до складу Російської імперії, так і західноукраїнських земель, які перебували у складі Австрійської імперії. Наукові сили Східної України зосе¬реджувалися переважно у Харківському, Київському та Одеському (Новоросійському) університетах, численних вищих учбових закладах, наукових товариствах. Багато вчених-економістів—виходців з України працювали в на¬укових та учбових закладах Петербурга, Москви, інших міст Росії. Головними науковими центрами, до яких тяжіла ук¬раїнська інтелігенція на західноукраїнських землях, бу¬ли Львівський та Чернівецький університети, а також Нау¬кове товариство ім. Шевченка у Львові.

При вивченні української економічної думки тієї доби потрібно враховувати. Що Україна на той час не мала сво¬єї державності, її суспільство було поділене між двома багатонаціональними імперіями. Природно, що в такій ситу¬ації осередки економічної науки і в Східній Україні і на західноукраїнських землях, хоч і представляли собою не¬розривну єдність як складові культури одного народу, вод¬ночас продовжували розвиватися у різних соціально-еко¬номічних і політичних умовах та сферах наукових впли¬вів, відбиваючи їхні характерні риси й особливості. Враховуючи як спорідненість та значний взаємовплив цих процесів, так і глибокі якісні їх відмінності, породжені істо¬ричними умовами, у даному розділі розглядатимуться ос¬новні моменти розвитку економічної науки в Східній Україні.

Період від кінця XIX — початку XX ст. і до жовтневих подій 1917 р., у межах якого подається цей розділ, для Східної України, як і для Російської імперії в цілому, був насичений складними політичними та суспільно-економіч¬ними процесами, трагічними й величними подіями, що вреш¬ті-решт призвели до докорінної зміни усього суспільного життя. За цей період країна пережила промислову кризу (1893—1902) і грошову реформу (1895—1907), поразку у російсько-японській війні і революційні події 1905—1907 рр., скликання Державної думи та роки глухої реакції, реформу П. Столипіна, початок і розпал першої світової війни, лют¬неву революцію та жовтневий переворот. Всі ці роки Ро¬сія, а в її складі й Україна, долаючи ще досить міцні пута наслідків кріпосництва, важко, але впевнено просува¬лися шляхом розвитку капіталістичних відносин у так званому другому ешелоні капіталістичних країн (Німеч¬чина, ряд країн Центральної та Південної Європи та ін.).

У центрі передової економічної думки того часу знахо¬дяться проблеми подолання відставання в економічному та суспільно-політичному розвитку країни від провідних капіталістичних держав Заходу, індустріалізації та впро¬вадження здобутків технічного прогресу в усі галузі народ¬ного господарства, піднесення продуктивності сільськогос¬подарського виробництва, обмеження негативного впливу царської бюрократії на всі сторони суспільно-економічно¬го життя країни. В Україні ці проблеми пов'язуються з питаннями національного самовизначення, зміцнення націо¬нальних елементів в економіці, піднесення добробуту тру¬дящих мас, і передусім селянства, яке становило понад 80 % населення, тощо. Програмними вимогами перших по¬літичних партій, що зародилися на західноукраїнських зем¬лях у 90-ті роки XIX ст., а в Східній Україні у 1900-ті роки, стають заходи, спрямовані на досягнення культурної та політичної автономії України.

Процеси переходу капіталізму в його монополістичну стадію, руйнування залишків та наслідків кріпосництва у сільському господарстві з одночасною його капіталізаці¬єю, швидка політизація суспільства та різке загострення у ньому соціальних суперечностей в Україні ускладнюва¬лися новим посиленням боротьби правлячої бюрократії царської Росії з будь-якими проявами руху української громадськості за національне самовизначення. Цей рух з розвитком капіталізму як об'єктивної передумови утворен¬ня націй і незалежних держав набував дедалі більшого по¬літичного спрямування і значно активізувався у зв'язку з революційними подіями 1905—1907 рр. «Українська націо¬нальна самосвідомість,— писав у статті «Українське пи¬тання і російське суспільство» (1915) академік В. Вернадський,— заявила себе в цей період національним представ¬ництвом у першій і другій Державних думах, від якого ви¬ходили вагомі й обгрунтовані заяви про потреби українсь¬кого населення...» Такі заяви стосувалися народної школи, необхідності націоналізації середньої та вищої освіти, а та¬кож проведення реформ місцевого управління, економічних і соціальних відносин тощо. «Ці голоси, однак, вже не були почуті,— відзначав учений,— маючи на увазі розпуск царським урядом Думи та наступну політичну реак¬цію.— Настав новий період гонінь на український рух... Бо¬ротьба з прагненням інородців до національного самовиз¬начення стала одним із лозунгів столипінського управління, і до числа цих інородців урядом недвозначно й свідомо включаються українці... Столипін оголошує боротьбу з ук¬раїнством державним завданням, що стоїть перед Росією з XVII століття...».